"Приведiть дiточок до Мене"
Майже ніхто з покоління, яке пережило терор атеїстичного правління, хто був присутнім на урочистому зібранні у Львівській громаді, не міг стримати сліз радості, коли підвищення для хору займали діти від чотирьох до п'ятнадцяти років. Ці неприховані сльози на зворушених усміхнених обличчях; очі, які ще зберігали сліди смутку і страждань за свої релігійні переконання, були осяяні щастям від того, що їхні діти і онуки мають можливість відкрито і з повною віддачею служити Господеві, прославляючи Його подвиг на Голгофі. Життя невпинно рухається. На зміну одному поколінню приходить інше. Усе менше стає тих, хто були свідками буремних років тоталітаризму, безбожного свавілля, насильства над сумлінням, нехтування основними свободами і пригноблювання прав особистості. Закон про відокремлення школи від церкви комуністичними ідеологами трактувався як відокремлення дітей від віруючих батьків, не кажучи вже про повну заборону релігійного впливу на виховання підростаючого покоління з боку служителів Церкви. Формально дозволяючи батькам виховувати дітей у релігійному дусі, ті самі закони, після хитрого маніпулювання ними судочинцями, дуже легко перетворювалися на караючі - батьки могли бути засуджені до п'яти років ув'язнення або позбавлені батьківських прав.
На жаль, усе менше залишається серед живих тих людей, які були свідками пригноблення сумління протягом десятиліть, страшних судилищ, коли нечестиві судді, слідчі й прокурори, втоптуючи в ідеологічне комуністичне болото власне сумління і найсвятіші батьківські та материнські почуття, виносили суворі вироки про позбавлення батьківських прав громадян лише за те, що вони були віруючими і в такому дусі виховували своїх дітей. У той самий час ці, так звані, вартові порядку і справедливості не зауважували сотень тисяч алкоголіків, сімейних дебоширів і розпусників, які своїм згубним впливом на підростаюче покоління закладали трагічне майбутнє суспільства, формуючи сьогоднішніх мафіозі, рекетирів, цілі полчища повій, які обслуговують півсвіту, та інших злочинців нашого вкрай хворого суспільства. Комуністичноатеїстичні ідеологи "розпеченим залізом" витравлювали з людських душ усе духовне, високе, божественне, не даючи взамін нічого, залишаючи в людських душах зловісну порожнечу, просторе "житло" для бісівських легіонів. Ось причина страшенного падіння суспільства, яке за короткий час стало настільки криміногенним, що обганяє усі країни світу, де злочинність формувалася століттями.
Якось особливо моторошно і боляче робиться на душі, коли бачиш по телебаченню чи просто на вулицях міста тисячі людей під закривавленими кров'ю невинних людей червоними прапорами і гаслами, що закликають до повернення у "рай" "країни рад". З ким радилися диктатори цієї нещасної держави, прирікаючи на знищення мільйони тих, до порад котрих вони таки мали б прислухатися?
Можна було б ще багато про це говорити, бо існує небезпека "сповзти у болото" політики, але хоча б віруючим у Божий промисел треба було б пам'ятати: основні свободи людини, і в першу чергу свобода сумління, закладені Богом ще при творінні, і це - найдорожче, що може мати людина. Але тут треба наголосити: якщо вона - ЛЮДИНА - образ Божий, а не нащадок якоїсь звірюки, що керується інстинктами "повного черева", задоволенням хтивих розпусних бажань та егоїстичного панування над іншими.
Такі невеселі думки народжувались у свідомості автора цих рядків, коли він слухав виступ юного проповідника, який звіщав Євангеліє Царства не гірше за дорослих євангелістів, спів дитячого хору, виступи окремих солістів і солісток, натхненні декламації... А в пам'яті в усьому незабутньому трагізмі спливала важка сцена вироку суду, що позбавляв батьківських прав пастора Бахмацького і його дружину на трьох неповнолітніх власних дітей. До кінця своїх днів він пам'ятатиме розшматовуюче душу голосіння матері, сльози майже усіх присутніх на цьому ганебному видовищі людей, коли тут же, у судовій залі, слуги порочної системи того часу, подібно до воїнів Ірода дві тисячі років тому, відривали від серця її дітей, аби зробити їх такими ж жорстокими і безсоромними атеїстами - слугами самого диявола.
При згадці про це душили сльози. Не було сили вимовити навіть слів молитви... Безтурботні ж діти співали, грали, декламували; їм не боліло минуле, іх зовсім не хвилювало майбутнє. Напевне, саме тому Ісус колись сказав: "Істинно кажу вам: якщо не навернетесь і не станете, як діти, не увійдете в Царство Небесне" (Матв.18:3). Особливо зворушливим був віршований заклик дівчинки Софії до матерів. Можливо, у ньому недосконала рима, але замисліться у зміст:
Розкажи мені, мамо моя, про Христа,
Ти про Нього так знаєш багато
Як життя Він за тебе й за мене віддав,
Як вели Його люди до страти.
Як, вмираючи, Він на хресті всім простив,
Заповів людям жити в любові;
Як помер і як потім чудово ожив,
Щоб на небо піднятися знову.
Розкажи - я люблю, коли ти у тиші,
Пригорнувши мене до серденька,
Про Ісуса з любов'ю говориш мені;
Розкажи, моя мамо рідненька.
Як розказуєш ти, то так добре в душі,
І здається: весь світ мені милий;
Відчуваю, як ангел тихенько в тиші
Розгорнув над голівкою крила...
Розкажіть, любі мами, усім про Христа,
Щоб нам щиро Його полюбити.
Розкажіть, нехай наші дитячі серця
Вчаться Божого Сина хвалити.
Закінчилося чудове радісне зібрання, хоча присутнім на ньому не хотілося залишати молитовний будинок; вони тішилися плодами своєї копіткої, але дуже важливої праці над формуванням особистості людини майбутнього, громадянина Царства слави, любові і правдивої свободи.
З піднятими голівками, усвідомлюючи значущість виконаної місії, спускалися з підвищення молитовної зали діти. Світилися радістю втомлені обличчя керівників дитячої групи: Христини Бовдур, Лідії Гончар та Лілії Гануліч. Вони хвилювалися найбільше. Це завдяки їхньому посвяченню, тривалій праці і великому терпінню могло відбутися таке зібрання. Хотілося від душі їх усіх привітати з успіхом і побажати, щоб уже ніколи не повернулися часи, коли б хтось забороняв приводити діточок до Ісуса.